Завжди напоготові?

Щороку, 8 лютого, у нашій школі відзначали День юного героя-антифашиста. Все як годиться: з сурмами, барабанами, прапорами, маршируванням і здачею рапортів. Мова йшла не про Павлика Морозова, Валю Котика чи Марата Казея, а про тих, хто бореться, не шкодуючи власного життя, з антинародними режимами буржуазних країн.

Від жалю стискалося серце. Урочисто й тривожно звучали слова виступаючих. Ми, піонери країни Рад, невимовно раділи, що нам все ж таки довелося народитися не ТАМ, а у найгуманнішій і найщасливішій країні тогочасності.

Не знаю тільки чи радів однокласник Сашко. Він стояв на лінійці без обов’язкової червоної хустинки – піонерського галстука.

Хлопець виріс без батька, який рано помер. А у третьому класі, на йменини Ілліча, такий собі “радянський великдень”, класовод майже витягла Сашу з під ліжка, у нього вдома, силкуючись затягнути до лав тих, що “обіцяли палко любити свою Батьківщину”. Проте ні тоді, ні пізніше до піонерів він не вступив. Єдиний із тих, кого я знаю.

Ми з хлопцями частенько носили скомкані галстуки у кишенях, проте і до жовтенят, і до піонерів, і до комсомолу вступали справно. Пройшло чимало часу, доки навчився кожного  разу запитувати себе: “А що може трапитись у найгіршому випадку, якщо я не зроблю цього?”

Поступово відучився брати участь у багатьох колективних (корпоративних) починаннях, котрі на перший погляд видаються обов’язковими, однак викликають стійкий внутрішній дискомфорт.

Кілька років тому Сашка не стало. Другого із однокласників. Імена й прізвища юних героїв-антифашистів, як не силкуюся, пригадати не вдається. Але 8 лютого, кожного року, згадую свого однокласника Сашка, який чомусь – радше від нелюбові до примусу, як з ідейних міркувань, піонером найщасливішої країни Рад так і не став…

Дід Мороз для “безхатченків”…

Сьогодні їздив до Житомира. Довго зважував: їхати автівкою чи маршруткою? Зрештою, зупинився на варіанті №2, про що не пошкодував, хоча вже на зворотній дорозі відчув ледве вловиме бажання перебрати керування транспортом на себе.

Морозний Житомир поспішав паруючими подихами з приміщення до приміщення або найближчого транспорту. Вітерець здував сріблясту паморозь.

Громадський транспорт ряснів оголошеннями про тимчасові притулки та гарячу їжу для “безхатченків” (сьогодні вперше почув такий термін).

Циганських жіночих груп захвату чомусь не було на звичному місці, на Московській. Все-таки теплолюбивий нарід, родом з Індії.

На відкритому Житньому ринку прилавки рано спорожніли, фрукти зникли або емігрували до павільйону. Купив літру журавлини за 30 грн., котра уже встигла перетворитися на справжні льодяники, які бабуся так і не змогла витрусити до пакетика, тому на мою пропозицію насипати з відерця, кажу: “Менше влізе до слоїка, бо не втрамбується”,  радо відгукнулася.

Сині ілюмінації на деревах біля надокучливих реклам “Global”а нагадали, що новорічні свята, навіть “китайська весна”, вже позаду.

“Заходь! Грійся”, – мовив вже знайомий водій з вусиками трохи більшими від гітлерівських, відкриваючи двері китайського автобуса “Youyi”, де вже гуркотіла, можливо, не китайська пічка…