Правильна помилка?

Янукович несамохіть повертає прапор УНР-ЗУНР

Image

 

Останнім часом у різних виданнях зустрічається все більше публікацій про те, що насправді, український державний прапор – перевернутий догори дриґом. Мовляв, за часів УНР-ЗУНР жовтий колір розташовувався зверху, а синій – знизу.

До того ж фахівці з фен-шуй твердять, що жовтий – легший колір, тому для гармонії і ладу в державі, він має розташовуватись зверху над важчим – синім.

Першою ситуацію почали виправляти президенти, котрі, звичайно, небайдужі до ладу і гармонії в державі.

Вже у вересні 2008 року президент США Джордж Буш приймав президента Віктора Ющенка на тлі жовто-синього прапора УНР-ЗУНР.

Image

Президент Янукович продовжив починання попередника.

Image

 

Так у липні 2010 року, під час неформального саміту президентів країн СНД у Криму, Віктор Янукович приймав лідерів колишніх радянських республік на тлі величного стяга УНР-ЗУНР.

Image

 

Ще раніше четвертий президент України, відомий і своїми літературними талантами, оздобив обкладинку своєї книжки “… І рік при владі. Віктор Янукович: від кризи – до економічного зростання” нашим справжнім прапором.   

Image

Тому сьогодні, мандруючи залізницею, у святковий День Державного Прапора України, остаточно переконався, що нашому державному прапору, хоч і несамохіть, таки повертають вигляд часів УНР-ЗУНР.

Image

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Advertisements

Воскресіння Фердінанда або До Європи вперед ногами

Нарешті! “Оживили таки нашого Фердінанда, оживили!”, – вигукнув би простодушно Йозеф Швейк до своєї послухачки пані Мюллерової.

 

З надією і радістю дізнався Добру новину: проект “Виборчої програми для галичан” Володимира Павліва таки передбачає захист прав майбутньої національної меншини – українців…
Відтак є сподівання і на отримання українською мовою статусу регіональної.

Частина І

“Ти кто, кахол ілі бєндєр?”, – запитали мене у армії чеченець Ахмедов і даргинець Магомаєв.

Один із трьох китів “Р.–П.”

Вперше, як читач, відкрив для себе творчість Володимира Павліва під час його роботи у “Post-Поступі” початку 90-х під орудою, як тепер уже бачиться, “нацменша” Олександра Кривенка.

Сьогодні з ностальгією згадую той “Post-Поступ” – Кривенка, Винничука, Павліва, матеріали  раннього Портникова та тих, хто, в основному, залишався за кадром. Особливо запам’ятався 1993 рік – “Малоросійський мазохізм” Юрія Винничука, “Маргінальна моя Україна” Олександра Кривенка, “Словник української лайки” Володимира Павліва. Одразу стала зрозумілою етимологія прізвища В’ячеслава Піховшека, тоді також дописувача “Post-Поступа”.

Ловлю себе на думці, що подібного видання, з відродженою енергією націєтворення, дуже бракує в Україні нині.

Тоді на “Post-Поступ”, єдину із газет, які зберігав коли-небудь і зберігаю донині, зникла передплата. І отримати часопис можна було лише, замовляючи окремі бандеролі поштою.

Паралельні відкриття

Нині із зацікавленням стежу за розвоєм концепції Володимира Павліва про окрему галицьку націю та місце, яке відводиться у майбутній Галицькій державі (спочатку – автономії) різним національним меншинам, зокрема – українцям.

В історії відомо чимало випадків фактично одночасних великих наукових відкриттів, здійснених на основі незалежних досліджень: Ньютон-Лейбніц, Декарт-Ферма, Бойль-Маріотт, Пулюй-Рентґен, Попов-Марконі.

Тому й не дивно, що доктор історичних наук Дмитро Табачник, нинішній міністр освіти та науки, 11-й номер у списку Партії Регіонів на наступних парламентських виборах та народний депутат нинішнього скликання, а за покликанням – поет Юрій Болдирєв прийшли до співзвучних висновків.

Синергетичний ефект

“Ефект синергії полягає у тому, що при взаємодії двох або більше факторів їх дія суттєво переважає ефект кожного окремого компонента у вигляді простої їх суми.

Образно ефект синергізму можна описати формулою (1+1)=3″ 

Вікіпедія

Доктор Табачник також визнає, що галичани і українці – два різні народи і як чинний міністр освіти і науки України, має можливість і бажання поступово переходити від теорії до практики: коригує підручники з історії, вилучаючи теми про УПА та ін.

На його компетентну думку, “галичане практически не имеют ничего общего с народом Великой Украины ни в ментальном, ни в конфессиональном, ни в лингвистическом, ни в политическом плане. У нас разные враги и разные союзники…
Таким образом, присоединение Галичины к УССР объединило в одном административном, а затем и государственном формировании два различных народа – цивилизационных оппонентов”.

Депутат-митець Болдирєв, котрий вважає, що маючи у своєму складі цей регіон (Галичину), Україна перебуватиме в перманентній політичній кризі, і ніколи не відбудеться як повноцінна держава, присвятив даній темі цілий поетичний твір.

Засновники Галицького дискусійного клубу «Митуса», головним ідеологом і модератором якого і є Володимир Павлів вважають, що “Україна – це територія, яка не має свого народу, а Галичина – це маленька територія України, яка має свій народ”. 

Досить манливими є тези,  люб’язно запрошеного на засідання клубу, відомого “україноборця”,  журналіста і блогера  Алєксандра  Чалєнка:

 ” …позвольте в завершении своего доклада, перефразируя Джона Апдайка, посоветовать только одно: “Галичанин, беги!”. Беги от нас пока не поздно.

Что значит в данном случае “беги”?  Галичанин должен прекратить трансцендирование в сторону украинства и должен осознать себя этносом, народом отличным от “надднепрянских украинцев”. На практике это означает: а) получение для Галичины автономного статуса в составе Украины со своим министерством образования и министерством культуры; б) отказ от украинского наследия, от украинских ценностей, от УПА, ОУН, Бандеры, Шухевича; в) провозгласить своей целью – полную независимость Галичины, как самостоятельного государственного образования”.

Хотілося б внести і свою мізерну дещицю для ілюстрації доктрини Володимира Павліва.

Отож, про моє перше знайомство зі Львовом.

Частина ІІ

Ода Львову або Як світ не дорахувався гросмейстера

 У Здолбунові, першому місті після колишнього радянсько-польського кордону, потяги змінюють напрямок руху і якщо на боковому місці плацкарту ви линули головою до світлого, омріяного майбутнього, то тепер вже, вас везуть до Європи вперед ногами.

Похмурий ранок, вороняччя каркає над головами. Трамвай із скреготом пробирається поміж облупленими, подекуди позеленілими будинками.  

Львівський технікум радіоелектроніки зразка 1986 року. Ще “до Львова не приїхав ґенеральний секретар”…

Усі щось зубрять, готуються, переживають. А навіщо? Відмінників восьмирічної школи зараховують без іспитів.

Ні, тут проводять співбесіду. Самі вирішують кого прийняти, а кого “не пущать”. А законні підстави які?

–       Взагалі-то, чужих ми не приймаємо – повідомили строгі комісіянти.

–       А хіба тут Америка? – наївно запитала мати, яка тоді не була ще знайома з концепцією Павліва про окремий галицький народ.

–       Іногородніх, з інших областей себто…

Такий прийом зовсім не узгоджувався із моїми райдужними очікуваннями. Древній Львів не поспішав розкривати свої обійми для мене.

–       Ну, добре. Розв’яжи-но  ось цю задачу з геометрії!

З горем пополам впорався з нескладним завданням на теорему Піфагора, проте добре відповів на решту запитань.

–       Чому ж ти не їхав до Києва?

–       Мені майже однаково їхати хоч до Львова, хоч до Києва. Трохи граю у шахи. Хочу навчатися у Львові та одночасно брати участь у шахових турнірах, адже місто – славнозвісне своїми гросмейстерами: Олександром Білявським, Адріаном Михальчишиним, Олегом Романишином, Мартою Літинською. От і я приїхав…

–       А ти знаєш, що гуртожитку ми тобі не дамо?

Холодна каменюка поволі підступала мені до горла.

–       Шукатиму квартиру.

–       Навіть, якщо знайдете квартиру – потрібна приписка, бо інакше вчитися ви тут не будете. А ми приписувати не станемо.

Складалося враження, що від нас очікують чогось такого, про що недавно писав Ярослав Грицак.

–       Ну, ні – так ні…

–       Куди ти? – крикнула мені мати навздогін.

Але я вже не зупинявся і не озирався. Ноги самі несли незнайомими східцями.

Слабкою втіхою стали двійко розмовників: російсько-польський та польсько-французький – обидва польських видавництв, придбаних у традиційній для тих часів “Дружбі”, у яких продавали літературу країн соціалізму. Російсько-лаоський – придбав навіщось через кілька років у такій самій “Дружбі” у Запоріжжі.

Сонце сховалося за хмарами. Вечір видався не менш похмурим за ранок.

Густий цигарковий дим у залі кінотеатру, десь у центрі міста, де марнували час до опівнічного потягу. Знову вороняччя над головами. Запах буфетних харчів на залізничному вокзалі, залізна арматура даху…

У Здолбунові потяги перечіплюють локомотив із протилежного боку. І от, вже ваша голова, яка щойно дивилася у бік Львова переорієнтовується у напрямку Києва, якщо, звичайно, ви зайняли бічне місце плацкарту…

Документи у Києві прийняли без прибамбасів.

 

Останній “подвиг Героя”?

Останній “подвиг Героя”?

Посада спікера, багатомільйонні субвенції в округ, либонь, забезпечать депутатство Героєві України Литвину, однак він назавжди зникне, як політична фігура, перетворившись у пересічного кнопкодава, котрий виконає все, що йому велять, аби лише не поверталися до з’ясування ступеня героїзму Володимира Михайловича у справі зникнення журналіста Гонгадзе.

Ще під час президентських виборів 2004 року, зайнявши нейтральну позицію, колишній топ-менеджер адміністрації Кучми, партійно-номенклатурний науковець, котрий вряди-годи грішив  плагіатом, виріс до самостійної політичної одиниці.

Із зростанням значення парламенту часів парламентсько-президентської республіки за Ющенка, тоді вже – Герой України Литвин набув чималої політичної ваги.

Однак співучасть у антиконституційному заколоті, тісна співпраця з регіонами, відсутність власної лінії звели рейтинг партії Литвина до 1%.

А особистий внесок спікера та його поплічників у прийняття Закону №5029-VI поставив хрест на політичній кар’єрі Литвина.

Кепська харизма

Попри непогані акторські і ораторські здібності, на відміну від батька нації Ющенка, несамовитої владолюбки Тимошенко, брутального й рішучого улюбленця підтоптаних громадянок Януковича, млявий хитрун Литвин не став харизматичним лідером, котрий вихлюпує навсібіч струмені енергії, випромінює своєрідний тваринний магнетизм.

Так у 2002 році владна “ЗаЄдУ”, очолювана Литвиним, не вразила результатом.

Вдруге у цьому довелося переконатися під час парламентських виборів 2006 року. Гроші спонсорів, які поставили на Литвина “вилетіли в трубу”.  Витративши чи не найбільше коштів на виборчу компанію, Литвин із щирим здивуванням дізнався, що “країні він – не потрібен”, після чого впав у глибоку депресію, згадав про рідне село, Слободу Романівську, поїхав туди “на гробки”, повернувся в “науку”.

Утім парламент IV скликання “наказав довго жити” і вже через рік, у 2007 році, отримавши дещицю “морозових” голосів, Литвин воскрес для політичного життя.

У новому парламенті склалася ситуація, коли невеликий “народницький гурток”, підторговував “золотою акцію” при формуванні парламентської більшості, приєднуючись спочатку до помаранчевого, а потім – у 2010 році – до синьо-білого табору.

Лідер “народників” Литвин 9 грудня 2008 року, якраз в 4-ту річницю присвоєння звання Героя, виґендлював для себе серцю миле спікерське крісло.

Потурбувався й про забезпечення власних тилів – ускладнення процедури зняття Голови Верховної Ради, замінивши просту більшість на 300 голосів і таємне голосування бюлетенями.

Об’єкт для “Помсти…”

Черговий подвиг Героя України миттєво оцінили.

Тепер Литвин перетворився в чудовий об’єкт для демонстрації своєї українськості політичними силами, котрі несамовито борються проти всього, але, на жаль, не можуть похвалитися досягнутими результатами.

Так заступник голови партії Свобода Андрій Мохник пообіцяв забезпечити Литвину проблеми за підпис поставлений під “мовним” законом.

Скаргу в Окружний адмінсуд Києва з приводу дій спікера Литвина і першого віце-спікера Мартинюка щодо процедури прийняття “мовного” закону подав депутат від БЮТ Юрій Одарченко.

Кампанія “Помста за розкол країни” оголошує мобілізацію добровольців для поїздки на округ Литвина для підготовки розгортання тривалої системної агітаційної кампанії з метою поховати надії спікера отримати мандат народного депутата.

Як з’ясувалося, Янукович теж не був задоволений “мовним” законом, який довелося підписувати після Литвина і який до кінця вересня збирався суттєво змінити.

Отож, ступивши на “морозівську стезю”, Литвин перехитрував самого себе.

А що на окрузі?

Виборці Житомирщини “відреклися від мови” за субвенції Литвина

Повна капітуляція задля збереження посади після зволікання із підписанням “мовного закону”, виконання ролі “захисника рідної мови” – певною мірою привернула увагу виборців Новоград-Волинського виборчого округу № 65, до цього – цілком байдужих до дітища Колесніченка-Ківалова.

Роздача листівок у Новограді-Волинському. Фото ГР «Відсіч»

Втім, поки що листівки “Помсти…” не надто зачепили поліщуків.

Так 25 липня, на 13 сесії Ємільчинської районної ради Житомирської області, скликаної для освоєння коштів цьогорічної 18-мільйонної  субвенції, депутати не підтримали звернення до Голови Верховної Ради не підписувати “мовний закон”, а в разі підписання – до Президента ветувати його.

У цілому округ, у якому балотується у депутати Верховної Ради Володимир Литвин, цьогоріч отримав до 80 млн. грн. субвенцій.

А деякі з очільників районів саме Литвину завдячують збереження своїх посад навіть у “помаранчеві” часи.

Евакуація “народних” пацюків

Повчальна історія Литвина про “стратегічних” партнерів: вовків і зайця стосується також і взаємовідносин “регіонів” з “народниками”.

“Два роки вони були фактично співучасниками конституційного заколоту – формування більшості в неконституційний спосіб. Потім члени фракції Литвина були серед тих, хто підписав подання до Конституційного суду з приводу конституційної реформи. Фактично, “народники” виявилися не партією, а структурою без чіткої ідеології, яка об’єднана бажанням її представників перебувати у стінах парламенту”, – вважає Олексій Гарань.

Піклуючись про свою прийдешність, Ігор Шаров, Катерина Ващук, Олег Зарубинський, ніби щурі із корабля, що тоне, зачепилися за регіональне судно – проголосували за закон “про мови”, тим самим забезпечуючи собі прохідні місця у списку Партії Регіонів.

«Разом – до перемоги!» – саме такий слоган прикрасив сцену з’їзду Народної партії, яка не братиме участі у виборах за партійними списками. За визнанням Литвина – через відсутність грошей на білборди, які у 2006 році обходилися партії задешево.

І тепер колишні литвинівці потраплятимуть до ВР через “шлунок вовків”- за списками ПР та через мажоритарні округи.

“Стратегічне” партнерство з’їло партію Литвина.

Провалений тест

А що сталося б, якби Литвин наполіг на неможливості підписання законопроекту Колесніченка-Ківалова через грубі порушення процедури прийняття?

Негайне зняття з посади спікера згідно бліц-тлумачення Конституційного Суду?

Навряд чи це додало б іміджу уряду степовиків з приазовських териконів, котрі обсіли Печерські пагорби в очах європейської громадськості: відставлений спікер, ув’язнені екс-прем’єр, міністри…

“Джерела стверджують, що спікерові погрожували реанімацією справи Гонгадзе й переведенням зі статусу свідка у звинувачувані.

З погляду Кримінально-процесуального кодексу, зробити це дуже складно, але наскільки нинішню прокуратуру хвилює дотримання процедур? Не більше, ніж Верховну Раду” – зазначають Олександр Михельсон і Олесь Олексієнко.

На думку В’ячеслава Кириленка, Литвина в останній момент купили, переконали і залякали водночас.

Імовірно, у 65-му окрузі  з’явився б суперник, підтриманий адмінресурсом і за депутатство довелося б боротися серйозно, проте виборці, вже трохи “підгодовані” велосипедами, субвенціями і “ґрантами” (425 грн.), неодмінно, підсобили б земляку.

В очах же всієї України, Литвин, незважаючи на діла минулі, став би Героєм без лапóк.

Лідер, спроможний поставити перспективи української державності понад власну безпеку, отримав би шанс на оновлене політичне майбутнє.

Однак тест на спроможність не пройдено.

Він назавжди зникне, як політична фігура, перетворившись у пересічного кнопкодава, котрий виконає все, що йому велять, аби лише не поверталися до з’ясування ролі Володимира Михайловича у справі зникнення журналіста Гонгадзе.

Литвин, котрий плакав, втираючись “маминим рушником”, прикрив кляпом рота неньці Україні.

 

І мову всотує “язык”

Останні спекуляції президента Януковича на мовну тематику: обіцянка про надання російській мові статусу державної, а також дані опитувань соціологів, яким не кортить на допит в СБУ, спонукають замислитись над тим, чому чимало українців все ж вирішують відмовитися від “мови” на користь “языка”.

“Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй немила

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..”

Маркіян Шашкевич

Втрата розмаїття

“Це велика мова. У ній закладений гігантський потенціал, який криє в собі воістину дивовижне розмаїття барв та відтінків. І втрата цього розмаїття буде відчутною втратою всієї світової культури”

 Володимир Яворський

Прийшовши 20 років тому проводити заняття з історії України, зіткнувся із проблемою:

“Як пояснити учням, чому пам’ятки літератури й писемності, за якими українці, за твердженням підручників, як до речі і у всьому іншому (Конституція Пилипа Орлика, демократія на Січі etc.), були безумовними лідерами тогочасності, настільки відмінні від сучасної академічної української мови?”

Й справді, куди поділася багатюща лексика часів Русі?

Відповідь виявилася простою. Наші мовоупорядники, систематизуючи українську мову, вирішили автоматично викидати усе, що було вже введено до мови російської.

Так у “Граматиці руської мови” уложеній Степаном Смаль-Стоцьким та Федором Ґартнером і виданій у 1914 році у Відні, є чимало слів, які нині були б однозначно кваліфіковані, як “русизми”.

Іншими словами – якщо це вже є у мові російській, то в українській – бути не може! Дивна логіка.

Між тим народ, особливо це стосується сільської місцевості, продовжував і продовжує говорити живою мовою, яка, часто безпідставно, іменується суржиком.

Суржик?

“У нашій свідомості навіки вселився комплекс меншовартості і під його тиском навіть провідні українські мовознавці багато з того, що є нашим, стародавнім, рідним швидко і бездумно зараховують до суржику, до кальки з російської і піддають ганьбленню”

Василь Трубай

Який же це суржик, якщо так говорили в Галичині, на Поліссі, на Київщині чи на Волині принаймі тисячу років тому?

Що є первинним жива мова народу чи суб’єктивно впорядкований академічний варіант?

У 1721 році Петро I проголосив Московію Російською імперією.

Саме від привласнення Москвою нашої назви і переїзду до… вже Росії багатьох діячів культури, вчених, зокрема Дмитрія Ростовського (Туптало),Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, фактично припиняються серйозні спроби відбудови нашої держави.

Московська мова почала активно збагачуватися нашими словами.

“Я доселѣне нашелъ ни одного малорусскаго слòва — отъ котораго не было бы въ великорусскомъ производныхъ…”, – стверджує Володимир Даль у листі до Михайла Максимовича.

В Україні продовжували говорити, як і раніше. За твердженням російського мовознавця Олексія Шахматова, в Київській Русі говорили такою ж мовою, як і селах сучасної академікові України.

Однак при створенні літературної української мови багато рідних, ключових слів були оголошені  калькою з російської.

Ми з легкістю відпустили назву землі своїх предків – Русь, лише через те, що Московія привласнила її у грецькій транскрипції (Ρωσία).

Чи повинні ми відмовлятися відтисячолітньої лексики своїх руських прародителів лише через те, що, за висловом Володимира  Даля, “чухны разныхъ помолѣній” перейняли ці слова, збагачуючи свою мову?

Ось приклади деяких нещадно таврованих слів, які наводить Василь Трубай:  врем’я, родителі, пожар (І. Франко), нада (від надити, принада), поняв, помнять, криша, краска, красити, город, оба (Д. Павличко), положити, потом, лучче та інші.

Чому легендарного богатиря-киянина Кирила називають Кожум’якою?

Тому перед тим, як називати щось суржиком доречно замислитись:

чи справді це слово запозичене з російської чи може якраз навпаки?

Вихід є – забрати своє!

“Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягують з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво і нижчість московської говірки супроти української мови” 
Григорій Квітка-Основ’яненко, Лист до А.Красовського 28.ХІІ.1841

Однією з причин того, щопопри “голосну, безкінечну і пустопорожню балаканину про наймилозвучнішу в світі, калинову і солов’їну українську мову” вона невпинно витісняється з усіх сфер життя є те, що використовується штучна рафінована українська мова, яка не задовольняє усі суспільні запити.

Який же вихід?

“Людей ніхто і ніколи не змусить говорити прокип’яченою мовою, і що більше ми будемо їх силувати це робити, то більше їх буде відрікатися від неї взагалі.

Процес мовотворення має бути зворотнім: не вчити народ, а вчитися в нього, не нав’язувати людям відібрані, висушені і передерті на жорнах мовних інститутів слова й звороти, відкидаючи при цьому все, що не проходить через псевдонаукове решето, а прислухатися до простих людей-мовотворців і не боятися узаконювати, затверджувати, вносити у словники ту мову, якою споконвіку балакали, балакають і будуть балакати наші люди!”, – пише Василь Трубай.

Однозначно треба повернути усі, нібито “російські” слова. Ми самі радо “обрізаємо” свою велику мову, віддаємо прадавні слова, а потім дивуємося, що все більше українців“хочуть підвищити російську в правах“.  

Потрібно позбавитись російських фобій, перестати оглядатися на Росію і розвивати свою українську мову.

Говорити українською завжди, з усіма…

Будь-якою українською: літературною, понівеченою, попсутою, суржиком…

Сім’я розірвана кордоном, або Як волинські Джусі стали древлянськими Жусями

Мирний договір, який Польща уклала з РСФРР і УСРР 18 березня 1921року у місті Ризі, наново розітнув українські землі кордоном, став трагедією для багатьох українських сімей.                                                     

Ось що розповідає Марія Василівна Зимник (Жусь) про незвичайну долю своєї родини.

Із Поничева до Яблунця залізницею

“Мої дід Федір та бабуся Мотря Джусі мешкали у селі Поничів за 5 кілометрів від міста Володимира-Волинського.

Під час Першої світової війни вони з дітьми виїхали, як біженці, до Східної Волині, на Житомирщину. Залізницею приїхали до станції Яблунець, нині Ємільчинського району. Тут і зупинились.

Згодом дідусь Федір з двома дітьми Петром і Тетяною повернулись до Поничева спродувати господарство, а бабуся Мотря теж з двома дітьми: моїм батьком Василем та тіткою Параскою залишилися у Яблунці.

Розлука

Працювати найнялася до заможних господарів, яким радянська влада незабаром міцно прикріпить ярлик куркулів, Гаврила та Пелагії Носонів.

Пізніше бабуся вирушила на Волинь забрати решту сім’ї. Вона ще не знала, що її і дітей розділить державний кордон між СРСР і Польщею.

Дід на той час ще не збув господарство та й думав про те чи не краще залишитись в Поничеві.

“Їдь, мабуть, Мотре та забирай дітей додому”, – казав дід. Проте новоутворений державний кордон, за яким залишились шестирічний Василько і дванадцятирічна Параска був закритий…

 

Федір Джусь з дітьми Петром і Тетяною залишились у Польщі

Лише в 30-х роках батькові вдалося отримати у Барашах, тоді районному центрі, “візу” до Польщі. Діда Федора на той час вже не було в живих, а бабуся Мотря плакала і все побивалася, що залишила своїх дітей самих.

Спасіння із “татарських” Усолус

У Гаврила Носона маленьким Джусям прийшлося несолодко, значно гірше як з матір’ю спочатку. Діти недоїдали, почали дуже хворіти: у Василька загноїлися ноги.

Спасіння прийшло з Усолус. Інший “куркуль” Махтей, котрий мешкав в селі Усолусах і своїх дітей не мав, вирішив забрати малих Джусів.

Назва села “Усолуси” бере початок ще від часів татаро-монгольської навали, оскільки у татарській мові “улус” означає “плем’я”, а “ус” – “розум, хитрість”.

Отож, це було “розумне поселення”, “хитре плем’я”. До наших днів дійшла назва першої в селі вулиці – Хитровка.

Переважна більшість сільських жителів – темноволосі, хоча в довколишніх селах проживають світло-русяві нащадки древлян. А ті, які мають прізвище Бордюг – від татарського “бурдюк”, є досить огрядними з виду. Справжні “бурдюки”.

Згодом назва набула мелодійнішого забарвлення – Усолуси.

У Махтея було добре. Махтей помив, підстриг, зодягнув Параску і Василька, посадив до столу їсти разом із сім’єю.

Коли діти виросли, Махтей купив хатину, теличку, дав по 5 золотих монет, уділив все необхідне з реманенту для ведення господарства.

Оскільки власних дітей у Махтея не було, господар одружив свого племінника з племінницею дружини, які до того жили дуже бідно і зробив своїми спадкоємцями.

Махтеєві “скарби”

Однак щастя молодят тривало недовго. Почалося розкуркулення селян і новоспечених “куркулів” вислали до Сибіру.

Очевидці пригадують, як старого, вже немічного на той час Махтея, котрий мешкав якраз навпроти Усолусівської школи, чекісти тягнули чи то до брички, чи до “воронка”. Дружину, бабу Махтеїху, комуно-комсомольці вигнали з хати, а міліція забрала її у “холодну” до Барашів, тодішнього райцентру, допитувати про заховане Махтеєве золото.

Коли Параска Жусь, саме так, загубивши “Д”, записав прізвище напівграмотний секретар, принесла бабі їсти до Барашів, то її, у якості заручника, замість Махтеїхи посадили у “допр”.

“Вона, бабо, сидітиме, доки не віддасте золота”, – сказали будівники світлого майбутнього. Довелося Махтеїсі віддати частину заощаджень, а решту, яку приховала у печі – теж хтось підгледів і поцупив.

Могилу баби Махтеїхи, яка “зав’язувала пупи їхнім дітям”, вдячні Жусі доглядають і донині.

Дід Назар – більшовик, зерно з мастилом і путівка на ВДНГ

Дід Назар, батько матері Марії Василівни, з роду Канюків був більшовиком. Мав коня і десятину землі. Часто кудись їздив підводою. Казав жінці, що – по хліб. Однак хліба не привозив, а часто до хати сходились якісь незнайомі люди. Закривали фіранки і говорили про те, що скоро настане такий час, коли жити всім буде добре.

І справді, час більшовиків настав. А от щодо кращого життя…

У голодні роки Василь Жусь під пильним наглядом міліціонера працював у Яблунці на МТС біля молотарки, яку зсередини щедро змащував мастилом.  Увечері він обмітав молотарку віником і приносив додому суміш мастила і зерна. Це і рятувало сім’ю від голоду.

Згодом батька преміювали путівкою у Москву, на ВДНГ, але замість батька поїхав… голова колгоспу.

“Жінко і діти! Знайте мого убивцю!..”

Якось, під час війни, партизани, котрі вже добряче допекли селян своїми продреквізиціями, увірвалися до хати Жусів і вимагали меду та інших харчів. Коли ж батько відмовився давати, поставили його до стіни і хотіли розстріляти.

“Жінко і діти! Знайте, що мене убив Барановський. Він родом із Зелениці чи Дуги, а до війни приймав у Яблунці худобу на заготівельному”. Барановський знітився і батько залишився живим.

Василь Жусь

Новорічна мобілізація і взяття Берліну

Під час визволення, у січні 1944-го, батька мобілізували. На відміну від більшості новомобілізованих, котрі беззбройні, у цивільному одязі загинули у перших же боях під Коростенем і Дубно, Василя Жуся лише поранили. Після лікування у житомирському шпиталі, дійшов до Берліну.

З жахом розповідав про те, як у Берліні червоноармійці вривалися у німецькі помешкання, мордували, ґвалтували і розстрілювали, мотивуючи це “помстою за вбитих гітлерівцями”.

СРСР приніс колективізацію

Нині на Волині проживають дві двоюрідні сестри Марії Василівни. Волинські родичі, котрі після війни приїздили в Усолуси, були у розпачі – у них з приєднанням до СРСР, теж розпочалася колективізація. Минуло чимало років, доки знову відновили господарство, “розжилися”.

Іконописець

“Поживи вволю тим, що ти завжди мріяв робити і для кепського самопочуття місця не зостанеться…”

Річард Бах


Усолуси мають свою прадавню та дивовижно захопливу історію. Життя багатьох цікавих особистостей пов’язане саме з цим селом. Володимир Зимник – один із них.

Усолуси – “розумне плем’я”

Ймовірно, назва села бере початок від часів татаро-монгольської навали, оскільки у татарській мові “улус” означає “плем’я”, а “ус” – “розум, хитрість”.

Отож, це було “розумне поселення”, “хитре плем’я”. До наших днів дійшла назва першої в селі вулиці – Хитровка. Згодом назва набула мелодійнішого забарвлення – Усолуси.

Перша згадка про Усолуси, знайдена в офіційному документі, датується 1808 роком.

Святиня, відновлена громадою

З автостради добре видно новий храм, який височіє нині в Усолусах на місці знищеної у 1975 році пожежею церкви. Це – витвір отця Петра, Володимира Зимника та всієї сільської громади.

  

 

 

 

 

 

 

У церкві

У церкві незвично світло, чому сприяють світло-блакитні тони і кольорові скляні вітражі.

Від отця Петра дізнаємося, що увесь дизайн церкви розробив Володимир Зимник. Після оббивання стін гіпсокартоном, фанерою, ДВП розписував храм.

Коли вдень, а коли і вночі: як приходило натхнення, з’являлася ідея, думка.

Політ під зимовим куполом

Бувало, що о 12-й годині ночі приходив додому, щоб поїсти, а далі малював до ранку, лежачи вгорі на риштованнях, наче під куполом неба, творив своїх персонажів, наповнюючи суттю, особливим змістом маленькі зображення ікон, котрі переважно були чорно-білими, за допомогою самостійно підібраних кольорів і відтінків.

Робилося це, в основному, зимою, коли через незасклені ще шибки, церквою гуляв крижаний вітер. Якось зірвався з мотузки, яка підтримувала під час малювання.

Коли виконаною роботою не був задоволений, зафарбовував стіну і робив заново.

“Малювати починав у маминих книжках…”

Спеціальної художньої освіти не отримував. Природний дар. Хист до малювання успадкував від матері Марії Василівни, котра навчалася в інституті мистецтв у Москві. Усі родичі по маминій лінії чудово малюють. Мама ж зараз більше вишиває, як малює.

Малювати почав у 5-6 років. Спочатку – у маминих книжках української літератури, розфарбовуючи і домальовуючи портрети вітчизняних літераторів, за що перепадало від мами на горіхи.

“За портрет Леніна, ледве не вигнали із жовтенят…”

Малював трактори, машини. Потім “Читанка” заволоділа увагою хлопця. Звідти перемалював портрет Леніна і усім однокласникам зробив з цією іконою радянщини великі значки, за що мало не виключили з жовтенят. Свої роботи посилав у відому тоді телепередачу “В гостях у казки”.

Всебічність дарувань

З Усолус, де народився Володимир, сім’я невдовзі переїхала у Березники, куди батька, Бориса Володимировича, направили на роботу.

Навичкам вирізання по дереву, виготовлення гравюр завдячує Бубенку Володимиру Володимировичу, який вів гурток у Березниківській школі.

У Ємільчинській музичній школі навчався за класом “баян” у Матвієнка Миколи Степановича, потім опанував і гітару.

Радіоелектроніка чи художнє училище?

Спеціальність “Радіоапаратобудування”, яку здобув після навчання в 1989-93 роках у Київському технікумі електронних приладів, відгуку в душі на знайшла.

Заняття радіоелектронікою на тому і закінчилися.

Під час навчання викладач художнього училища, побачивши роботи Володимира на виставці, пропонувала перевестись до їхнього закладу, обіцяючи допомогти уникнути служби в армії. Чомусь не зважився. Вибрав армію.

Валєджо Борис, дембельський акорд і … “Біла пантера”

У армії, у якості дембельського акорду, намалював на стіні спортивної кімнати картину у стилі “Фентезі” розміром 3 на 4 метри, наслідуючи Валєджо Бориса, творчість якого справила на Володю неабиякий вплив. Після знайомства з містичними картинами американського художника, вихідця із Перу, по-іншому поглянув на роман Михайла Булгакова “Майстер і Маргарита”, зацікавився духовними вимірами.

Після демобілізації деякий час служив ще надстроково у підрозділі “Біла пантера” Національної гвардії.

Релігійна тематика

Вперше до релігійної тематики звернувся в Усолусах. Особливо вдаються образи Ісуса Христа, Божої Матері. Першою роботою на релігійні теми була: “Оце стою біля дверей і стукаю…” виконана звичайними ПФ фарбами. Сам виготовляв кисточки.

“Для малювання ікони багато значить правильний настрій. Щоб добре виходило, перед початком роботи треба обов’язково помолитися”, – каже Володимир.

Із першою роботою, виконаною звичайними ПФ фарбами

Чому ж саме іконопис?

Можливо, поклик голосу його волинських предків  Джусів, які у пошуках гідної долі вирушили на Житомирщину і мали у собі розуміння, що людина повинна знайти своє місце у житті, те на яке вона заслуговує? І отой неспокій, те прагнення до пошуку істини прокинулось у правнука. Чи може глибокі роздуми самого Володимира над таємницею буття?

Сьогоднішні заняття і творчі плани

Нині малює ікони, портрети масляними фарбами для друзів, газети. Портрети вибиває також на гранітних пам’ятниках. Дуже точно, практично, один до одного, відтворює чорно-білу фотографію.

Малює у хаті, на веранді.

Написав 12 ікон для, нещодавно відкритої, церкви у Великому Яблунці. На замовлення водія автобуса “РІМ-Богдан” намалював ікону Миколи Чудотворця.

Нині збирається створити велике полотно, розміром біля 3-х квадратних метрів, Пантелеймона Цілителя, образ якого справив величезне враження під час відвідин Свято-Пантелеімонівського  жіночого монастиря у Феофанії, в Києві.

З розмови з художником, котрий просить не писати про нього чогось надзвичайного, відчувається, що ця робота вже стала справою його життя.

І хоч би там як, те, що людина відчула, збагнула, зрозуміла – змогла себе реалізувати у мистецтві є найважливішим.

До Юлії від Ольги. Про місце жінки в українській традиції

“Дивує погляд академіка, доктора наук, історика-Литвина на українську ментальність і традицію, в якій начебто жінці відводиться друге місце. В українській історії є чимало прикладів героїчних жінок…”

Із заяви міжфракційного депутатського об’єднання “Рівні можливості” 

Литвин таки дав маху, сказавши, буцімто в Україні “чоловік – це вища  істота, тому що жінка створена була з ребра Адама. Відповідно вона вже стоїть на нижчому щаблі”.

Якраз навпаки. Здавна в українському суспільстві жінка має визначальний вплив, який можна порівняти лише з становищем чоловіка у мусульманських країнах.

Відмінністю є тільки те, що українська жінка, приймаючи всі основні рішення, сама воліла залишатися в затінку. 

Матріархат в Україні і не минав.

Наша таємна зброя

“На що був би схожий цей світ, якби усі ми мусили б отримувати дозвіл своїх дружин та сім’ї, щоб здійснити те, чого хочемо?”

Річард Бах

Українські жінки громили наших одвічних ворогів у їхньому тилу.

Так Настя Лісовська, “же ю Роксоляною прозвано” підточила підвалини Османської імперії.

Роксолана, улюблена дружина султана Османської імперії Сулеймана І Пишного

Супроти неї жевжиком виявився, зів’яв турецький султан Сулейман І Пишний, котрий на догоду улюбленій дружині наказав задушити сина Мустафу – наступника престолу і взагалі започаткував кінець Блискучої Порти.

Раїса  Титаренко (Горбачова), руками Михайла Сергійовича, таки строщила “нерушимый Союз свободных”.

Певне подібну стратегію виношував ще Ярослав Мудрий, видаючи своїх дочок заміж за європейських монархів.

Анна Руська, дружина Генріха І, короля Франції

Усі бідолашні зяті Ярослава, “тестя Європи”: угорець Андраш І, чоловік Анастасії (Агмунди), Єлизавети(Еллісіф) – норвежець Гарольд  та Анни – Генріх І, король Франції, невдовзі померли.

От тільки такої влади, як княгиня Ольга, Анна Руська або Київська, регентша при малолітньому Філіпові І, не отримала. Ота “Салічна правда” завадила поширити наш вплив аж до “самого останнього моря”.

Анастасія Ярославна змушена була рятуватися втечею до Німеччини і лише Єлизавета ощасливила ще й конунґа Данії.

Сини ж Ярослава виявилися не такими мудрими, як батько, зіпсували весь задум, розхитавши зсередини Русь.

Вже Володимир Мономах, який сидів під дідовою шапкою, дітей застерігав: “Жону свою любіте, але не давайте їм, [жінкам], над собою власті, а сам одружився спочатку з англійкою, а потім – з половчанкою.

Отож, українки, котрі і нині охоче одружуються з чужоземцями, державі приносять лише користь.

Рівноапостольна Ольга

“А як узяла вона город, то спалила його. І старійшин же города спалила, а інших людей — тих побила, а других оддала в рабство мужам своїм, а решту їх зоставила платити данину”

ЛІТОПИС РУСЬКИЙ

 Першою жінкою, яка не тільки зберегла владу для малолітнього сина Святослава, а й піднялася до становища політичного лідера держави, була княгиня Ольга.

Після смерті Ігоря вдруге заміж вона зовсім і не збиралась. “Не словом, а ділом” відповіла сватам древлянського Мала. Рішуче відкараскалась від домагань несимпатичного візантійського василевса.

Ольга виявилася хитрішою од свого чоловіка, котрий спробував проводити жорстку фіскальну політику на загарбаних землях древлян, за словами Нестора – полянина, не таких чемних, як його одноплемінники.

Купіль  “Рівноапостольної княгині Київської княгині Ольги” біля річки Уж. Пам’ятник у Коростені від вдячних древлян

За свідченням Нестора, креативність Ольги яскраво виявилася й у виборі тортур та різновидів екзекуцій для древлянських послів: закопування в човнах живими, спалення у мийні, різанина п’яти тисяч напоєних, сонних древлян.

Справу довершила спаленням древнього Іскоростеня та його жителів.

Втім Святослав одружився саме з Малушею, дочкою князя древлянського Мала, матір’ю Володимира Великого.  

Пізніше Православна Церква канонізувала Ольгу.

Утеча за пороги

“А позаду Сагайдачний,                     
Що проміняв жінку на тютюн та люльку,
Необачний…”

Українська народна пісня

Ще Святослав Завойовник не зміг всидіти у Києві. Хоч би куди – на Хортицю, на Схід – звойовувати Хозарію, Булгарію, чи на Балкани аби лише подалі від владолюбної матері та дружини.

На відміну од Ольги, Святославу не імпонувало різати сплячих супротивників тисячами, тому він попереджував: “Іду на ви!”

Український чоловік був здатен до самостійного прийняття рішень, відважної поведінки лише за відсутності поруч жінки.

Як правило, сильнішої від нього духом.

Напевне, саме тому чоловіки утікали від жіночого впливу на Січ.

Жінкам строго заборонялося з’являтися на Січі, а запорожці, позбувшись звичного мандражу, творили дива хоробрості і мужності.

Непереконливою виглядає версія, нібито на Запорожжя йшли лише задля захисту рідної землі від татарських набігів.

Часто бувало, що перебування козаків на Січі ніяк не заважало пресловутим бусурманам плюндрувати землі, де знаходилися їхні безборонні сім’ї.

Навіть в часи Національно-визвольної (?) війни, Богдан Хмельницький розраховувався з ординцями, за надану допомогу, ясиром, дозволом брати полонених в українських селах і містах.

Виходило, що козаки – на Січі, а бранці – у Кафі…

Вихід із тіні

“Після посадки Юлії Тимошенко на горизонті української політики чітко вималювалися три жіночі обличчя, які вже неможливо ігнорувати, – це Олександра Кужель, Наталя Королевська і Євгенія Тимошенко”

 Андрій Окара

Справді, прихід до влади Юлії Тимошенко, котра понад усе хотіла бути першою, ознаменував новий період в історії України.

Вихід із неформалу

Сьогодні однозначно не оціниш діяльність колишнього прем’єра.

З одного боку – поновлення виплат заборгованих зарплат, котрі вже й не гадали отримати. Завдяки допомозі при народженні дитини, українці згадали звідки діти беруться.

З іншого – десятирічна газова  кабала.

Беззаперечно одне: нарешті, українська жінка виходить із тіні!

Навіть без гендерних квот. Перетворюється із неформального лідера, “сірого кардинала”  в публічного керманича.

Однак разом з отриманням всіх зовнішніх атрибутів влади, вона перебирає й всю повноту відповідальності на себе…